Нерухомість





Головна » Новини » ВСУ » Повідомлення прес-служби Верховного Суду України

Пояснення щодо питань, порушених у поданні про висловлення недовіри Голові Верховного Суду України В.В. Онопенку

10.03.2011

початок

Як повідомляє Інтернет-представництво Президента України, головною темою зустрічі Президента України та Голови Верховного Суду України 13 серпня 2010 р. стало, зокрема, "обговорення подальших кроків реалізації судової реформи в Україні”. "Глава держави, – зазначає його Інтернет-представництво, – відзначив, що ухвалення Верховною Радою закону про судоустрій і статус суддів – перший вагомий крок у реформуванні судової системи нашої держави, що потребує продовження” (див. додаток № 13). Про необхідність продовження судової реформи йшлося і на моїй зустрічі з Президентом України 14 лютого 2011 р. Як повідомляє Інтернет-представництво Президента України, на цій зустрічі "Президент України та Голова ВСУ обговорили питання подальшого реформування судової системи, функціонування Верховного Суду України та наступних кроків вдосконалення роботи судової влади” (див. додаток № 14). Необхідно звернути увагу на те, що автори Подання нещодавно самі висловилися за продовження судової реформи, зокрема в частині зміни законодавчого регулювання статусу Верховного Суду України (голосування на Пленумі за Висновок щодо законопроекту № 7447).

Ще одне висунуте мені авторами Подання звинувачення полягає у тому, що "13 серпня 2010 року Голова Верховного Суду України В.В.Онопенко під час особистої зустрічі з Президентом України підтримав проведену судову реформу в Україні... Як повідомляє офіційне Інтернет-представництво Президента України, В.В.Онопенко також відмітив, що підготовлені фахівцями Верховного Суду України напрацювання вже певною мірою знайшли відображення у законі про судоустрій і статус суддів” (с. 1 Подання). Нагадаю, що на підставі цих звинувачень автори Подання роблять радикальний висновок, що тим самим я фактично підтримав і позбавлення Верховного Суду України реального статусу найвищого судового органу.

Хочу зазначити, що я ніколи і нікому не висловлював повної підтримки проведеної судової реформи. Тим більше, це стосується позбавлення повноважень Верховного Суду України. До речі, насправді у повідомленні Інтернет-представництва Президента України, на яке посилаються автори Подання, вказується не про мою підтримку реформи, а про підтримку позитивних речей, які містяться у новому законі (див. додаток № 13 ).

При цьому наведена у Поданні цитата про зміст моєї зустрічі з Президентом України 13 серпня 2010 р. вихоплена з контексту повідомлення офіційного Інтернет-представництва Президента України і наведена не повністю, внаслідок чого фактично перекручена. Теза про відображення у новому законі певних напрацювань фахівців Верховного Суду в повідомленні має продовження такого змісту: "Ті позитивні речі, які там є, знаходять підтримку суддівського корпусу, мою та моїх колег з Верховного Суду. Проблеми, що залишилися, виправлятимемо разом”, – переконаний В. Онопенко”.

Таким чином, по-перше, мною було заявлено про підтримку лише позитивних речей, які є у новому законі. Це стосується, зокрема, положень закону про збільшення суддівської винагороди, удосконалення законодавчого механізму добору суддівських кадрів, запровадження автоматизованої системи розподілу справ між суддями, визначення порядку залучення до здійснення судочинства народних засідателів, уточнення моменту набуття повноважень судді особою, вперше призначеною на посаду судді, деякі процесуальні новели тощо. По-друге, я вказав на існування проблем, які потрібно виправляти у співпраці з Президентом України (який наділений правом як законодавчої ініціативи, так і підписання прийнятих парламентом законів).

Про чіткість, однозначність і послідовність моєї позиції у відстоюванні принципових питань судової влади та проведення судової реформи свідчать мої дії та публічні висловлювання як до та відразу після прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів», так і через півроку після набрання ним чинності. Так, 8 лютого 2011 р. в інтерв’ю газеті «Kоммерсант Украина», відзначаючи цілком прогнозовані негативні наслідки проведеної судової реформи, я сказав, що «суди як судові органи стали менш самостійними. Я завжди відстоював конституційний статус Верховного Суду – сьогодні він настільки знижений, що Верховний Суд взагалі з великою натяжкою можна назвати судовим органом». Також я підкреслив, що «вважаю, що ВСУ є найбільш компетентним, об’єктивним і незалежним судом. За своїм конституційним статусом, а за Конституцією Верховний Суд є найвищим судовим органом, ВСУ у судовій ієрархії повинен займати головне місце. Його позиція у судових спорах має бути визначальною і вирішальною. Верховний суд у будь-якій країні ставить останню крапку. Тільки не в Україні – у результаті реформи ВС позбавили права приймати рішення по суті, тобто права судити! Це суперечить усім правовим канонам і принципам. Вважаю, що це суперечить і Конституції».


Одночасно із зазначеними вище закидами про моє начебто надмірне «порозуміння» з Президентом України автори Подання абсолютно дивним чином знайшли спосіб звинуватити мене й у протилежному, а саме у небажанні "проводити конструктивний діалог на всіх стадіях законодавчого забезпечення судової реформи”, що у кінцевому підсумку призвело "до негативного ставлення до Верховного Суду України з боку депутатського корпусу і Президента України” (с. 2 Подання).

Цей докір також не відповідає дійсності.

Як зазначалося вище, з питань законодавчого забезпечення судочинства я постійно спілкувався із суб’єктами, від яких залежало їх вирішення. При цьому завжди намагався бути конструктивним. Про необхідність саме конструктивного підходу у вирішенні цих питань наголошувалося у моїх офіційних зверненнях до них. У моєму розумінні конструктивний підхід – це підхід, який базується на конституційних засадах і який спрямований на забезпечення прийняття законодавчих рішень в інтересах суспільства та правосуддя. Саме такий підхід я застосовував у діалозі з усіма суб’єктами законодавчого процесу.

Натомість мені невідомо про факти висловлення Президентом України свого негативного ставлення до Верховного Суду України (якщо авторам Подання такі факти відомі, то необхідно було їх навести в Поданні в обґрунтування зробленого висновку). Глава держави як гарант додержання Конституції України за визначенням не може негативно ставитися до Верховного Суду України, який Основним Законом визначений найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Що стосується ставлення народних депутатів (яких є 450 і які є політичними діячами), то воно може бути різним, що обумовлюється різними причинами. Але як державні діячі, свої законодавчі рішення вони мають базувати на правових засадах, інтересах суспільства і держави, а не на особистому ставленні.

Звинувачення у тому, що через мою діяльність відбулася
втрата довіри до судів та системи судочинства

Крім усього іншого, автори Подання звинувачують мене у тому, що "період перебування В.В. Онопенка на посаді Голови Верховного Суду України характеризується втратою довіри до суддів та системи судочинства як серед керівництва вищих органів державної влади, так і серед суспільства в цілому” (с. 3).

Це звинувачення є абсолютно голослівним і незрозумілим по суті. Голослівним – тому, що не базується на жодному факті, не доводиться жодними даними, незрозумілим – тому, що не відомо: звідки взято таке твердження; про яке "керівництво вищих органів державної влади” йдеться і чому суд повинен мати довіру саме цих осіб, а не народу України; що означає втрата довіри "серед суспільства”; якими критеріями і ким визначалася ця втрата довіри. Напевне, розуміючи всю надуманість цього звинувачення, його автори до його формулювання підходять за принципом "кинути тінь на тин” – вони пов’язують втрату довіри до судів та системи судочинства не безпосередньо з моєю діяльністю (бо потрібно було б вказувати на конкретні дії та рішення), а лише зазначають, що "період перебування В.В. Онопенка на посаді Голови Верховного Суду України характеризується втратою довіри до суддів та системи судочинства”.

Мені неодноразово доводилося публічно висловлюватися з приводу довіри до судової влади (див., зокрема, мій виступ на парламентських слуханнях 18 березня 2009 р.). Моя позиція у цьому питанні зводиться до кількох ключових моментів. По-перше, судова влада не є автономною (ізольованою) у загальній системі державної влади України. Упродовж тривалого часу рівень довіри до усіх державних органів є однаковим – критично низьким. По-друге, попри всі існуючі у вітчизняному судочинстві недоліки і проблеми, суди залишаються для громадян найбільш ефективним правовим засобом захисту їхніх прав і свобод. Про це свідчить постійне зростання кількості звернень громадян до суду (наприклад, у 2008 р. суди України по першій інстанції розглянули майже 9 млн. справ, що на 3,5 млн. більше, ніж у 2004 р.). Зростання кількості звернень до суду свідчить, з одного боку, про поглиблення суспільних проблем, з іншого – про зростання довіри до суду як правового арбітра. Про рівень довіри людей до суду свідчить і незначний відсоток оскаржень судових рішень судів першої інстанції (у середньому 4-5%).

Певною мірою сказане підтверджується соціологічними дослідженнями. Так, за результатами різних соціологічних опитувань у 2003 р. українським судам цілком довіряли 10,5% громадян, у червні 2006 р. – 5,3% громадян, у грудні 2010 р. – 11,5%. При цьому за рівнем довіри суди перебувають не на останньому місці серед державних органів. Слід також зазначити, що проблема довіри/недовіри до суду притаманна багатьом країнам світу. Так, за даними дослідження, проведеного наприкінці минулого року «Левада-центром», російським судам беззастережно довіряють тільки 8% росіян, тоді як про свою довіру до українського правосуддя висловилось 11,5% жителів нашої країни. У той же час, для прикладу, в США цей показник становить від 60 до 80% залежно від штату (див., наприклад: http://tema.in.ua/print/2602.html;http://www.zib.com.ua/ua/current_release.html?_m=publications&_t=rec&id=6789).

Звинувачення у незабезпеченні належної організації процесу
судочинства у Верховному Суду України, що призвело
до накопичення судових справ

Автори Подання стверджують, що «за час перебування на посаді Голови Верховного Суду України В.В. Онопенко не забезпечив належної організації процесу судочинства у Верховному Суді України. Внаслідок цього у Верховному Суді України наразі накопичилися тисячі справ, які потребують невідкладного розгляду» (с.3).

Це твердження також є упередженим і не відповідає дійсності.

Я використовував усі передбачені законом повноваження Голови Верховного Суду України для створення належних умов нормальної роботи суддів і працівників апарату Верховного Суду України. Йдеться про організаційне, фінансове та матеріально-технічне забезпечення їхньої діяльності, вирішення соціально-побутових питань. Єдине, що не могли зробити ні Верховний Суд України, ні я як його Голова – це змінити процедуру розгляду справ Верховним Судом України. Саме недосконалість цієї процедури була основною причиною надмірного навантаження на Верховний Суд України, судді якого часто були змушені працювати на межі фізичних і психологічних можливостей (про це я неодноразово заявляв публічно, у т.ч. на засіданні парламенту).

Під час перебування на посаді Голови Верховного Суду України мною постійно вживалося усіх можливих заходів для розвантаження Верховного Суду України.

Так, на момент мого обрання Головою Верховного Суду України (вересень 2006 р.) через недосконалість процесуального законодавства щодо перегляду судових рішень у цивільних справах в Верховному Суді України накопичилося понад 40 тис. касаційних скарг цивільної юрисдикції. За моєї ініціативи і активного сприяння цю проблему вдалося розв’язати – 22 лютого 2007 р. було прийнято закон щодо касаційного перегляду цих скарг апеляційними загальними судами (в його основу покладено поданий мною законопроект реєстр. № 8497 від 25 листопада 2005 р. – див. додаток № 15). Відповідно до вказаного Закону з Верховного Суду України на розгляд колегій суддів апеляційних судів було передано 39,7 тис. касаційних скарг у цивільних справах.

За моєї ініціативи та/або активного сприяння розроблено ряд законопроектів щодо вдосконалення порядку касаційного оскарження судових рішень та процедури касаційного перегляду судових рішень, які передбачали зменшення навантаження на Верховний Суд України, покращення якості та оперативності здійснення ним судочинства, підвищення рівня судового захисту прав фізичних та юридичних осіб.

Так, у 2007 р. Президенту України для внесення до парламенту в порядку законодавчої ініціативи було передано підготовлений Судовою палатою у кримінальних справах Верховного Суду України проект Закону України "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України" (щодо ознайомлення з матеріалами кримінальної справи та апеляційного і касаційного оскарження судових рішень у кримінальних справах), який було схвалено на засіданні Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права. У цьому ж році було направлено Президенту України, а також передано народним депутатам України для внесення на розгляд парламенту підготовлений Судовою палатою у господарських справах проект Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України" (щодо удосконалення та уніфікації господарського законодавства). У 2008 р. Президенту України направлено проект Закону України "Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України" (щодо касаційного перегляду судових рішень), підготовлений Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України (розглянуто Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права).

У 2009-2010 рр. вживалося усіх можливих заходів щодо недопущення неконституційної зміни підвідомчості справ, пов’язаних із соціальними виплатами, внаслідок якої значно збільшувалося навантаження на суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України. Йдеться про законодавчу ініціативу народних депутатів України А.Портнова, О.Лавриновича та В.Пилипенка щодо передачі вказаних справ від адміністративних судів до загальних (проект Закону України від 23 липня 2009 р. № 5010 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов’язаних із соціальними виплатами»).

Так, 29 вересня 2009 р. мною до парламенту було направлено висновок Верховного Суду України про неприйнятність цього законопроекту. Після прийняття цього Закону Верховною Радою України я звернувся до Президента України з проханням застосувати до нього право вето з поверненням його на повторний розгляд до Верховної Ради України. Закон не був підписаний Президентом України і був повернутий з відповідними пропозиціями до парламенту. Однак, подолавши вето Президента України, Верховна Рада України 18 лютого 2010 р. прийняла Закон, яким було встановлено, що розгляд справ, пов’язаних з соціальними виплатами, здійснюється в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. Після цього мною було ініційовано підготовку та прийняття Пленумом Верховного Суду України конституційного подання щодо конституційності положень зазначеного Закону. Рішенням Конституційного Суду України від 9 вересня 2010 року № 19-рп/2010 вказане подання було повністю задоволено. Це сприяло розвантаженню Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, на розгляді якої перебувало більше 20 тисяч касаційних скарг у справах цієї категорії.

Довідка. Якщо станом на 1 липня 2006 р. залишок нерозглянутих Верховним Судом України справ та матеріалів становив близько 47 тис., то станом на 1 березня 2011 р. – 5,8 тис. (майже у десять разів менше).

Звинувачення у неналежному виконанні
повноважень Голови Верховного Суду України
(щодо внесення подань про призначення та обрання суддів, проведення кваліфікаційної атестації суддів, представлення системи судів загальної юрисдикції на міжнародному рівні)

1. Автори Подання звинувачують мене у неефективному використанні повноважень Голови Верховного Суду України, «які створювали механізми для покращення стану справ у судовій системі» (с. 3 Подання).

Таке звинувачення є безпідставним і спростовується фактичними даними.

Закон України «Про судоустрій України» передбачав ряд повноважень Голови Верховного Суду України з організації діяльності Верховного Суду України, здійснення яких могло певною мірою вплинути на стан здійснення судочинства в Україні. Так, пунктом 3 частини першої статті 50 цього Закону визначалося, що Голова Верховного Суду України «організовує роботу Президії та скликає Пленум Верховного Суду України, вносить питання на їх розгляд і головує на їх засіданнях». У свою чергу стаття 54 вказаного Закону передбачала, що Президія Верховного Суду України «розглядає матеріали узагальнення судової практики та аналізу судової статистики, приймає відповідні рекомендації» (пункт 3 частини третьої), «заслуховує інформацію голів апеляційних загальних судів та вищих спеціалізованих судів щодо організації роботи цих судів» (пункт 7 частини третьої). Стаття 55 цього Закону встановлювала, що Пленум Верховного Суду України «дає роз’яснення» судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства (пункт 6 частини другої) та «приймає рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів» (пункт 7 частини другої).

Протягом 2006-2010 рр. мною як Головою Верховного Суду України постійно вживалося організаційних заходів, спрямованих на здійснення Верховним Судом України своїх повноважень у частині забезпечення єдності судової практики, правильного й однакового застосування законодавства судами загальної юрисдикції.

Було активізовано та підвищено рівень роботи щодо розробки постанов Пленуму Верховного Суду України, підготовки узагальнень судової практики, а також надання методичної допомоги судам нижчого рівня.

Так, якщо протягом 2000-2006 рр. щорічно приймалося близько 7 постанов Пленуму Верховного Суду України щодо надання судам роз’яснень з питань застосування законодавства, то протягом 2007-2010 рр. – близько 12. При цьому слід зазначити, що з 2000 до 2006 рр. було прийнято лише 1 постанову Пленуму щодо роз’яснень цивільного законодавства і жодної – щодо роз’яснень господарського законодавства, застосування якого є найбільш проблемним для судів у зв’язку з прийняттям нових законодавчих актів, наявністю численних законодавчих прогалин, суперечностей, колізій та можливостей для зловживань. У 2007-2010 рр. з питань роз’яснення цивільного законодавства було прийнято 14 постанов Пленуму Верховного Суду України, з питань застосування господарського законодавства – 3 (див. додаток № 6).

За останні чотири роки (2007-2010 рр.) Верховний Суд України направив 11 звернень до Конституційного Суду України щодо відповідності Конституції України законодавчих актів або надання офіційного тлумачення законів (з них 4 конституційні подання задоволено повністю, 3 – задоволено частково, 2 – наразі перебувають на розгляді Конституційного Суду України), у той час як за попередні сім років (2000-2006 рр.) таких звернень було направлено усього 6 (див. додаток № 5).

З жовтня 2006 р. по липень 2010 р. Верховним Судом України здійснено значний обсяг роботи щодо проведення узагальнень судової практики розгляду справ різних категорій з вивченням застосування як матеріального, так і процесуального законодавства. Всього за вказаний період проведено 42 узагальнення судової практики, що становить у середньому 10-11 узагальнень на рік (у 2002-2005 рр. у середньому проводилось 5 узагальнень судової практики за рік) (див. додаток № 7).

У цей період значно підвищено рівень роботи щодо надання методичної допомоги судам нижчого рівня. Верховним Судом України із виїздом у місцеві та апеляційні суди проведено комплексні вивчення і вивчення окремих аспектів стану здійснення судочинства та організації роботи у судах 15 областей.

Вивчено також стан здійснення судочинства адміністративними судами, зокрема: Вищим адміністративним судом України, Львівським апеляційним адміністративним судом, Івано-Франківським окружним адміністративним судом, Львівським окружним адміністративним судом.

Результати вивчень (усього – 20 вивчень) розглянуто на засіданнях президій апеляційних судів регіонів та вжито заходів щодо поліпшення оперативності та якості здійснення судочинства. На спільних засіданнях Президії Верховного Суду України та президії Ради суддів України заслухано результати вивчення стану здійснення судочинства судами Харківської області, Автономної Республіки Крим, а також адміністративними судами.

Результати вивчення практики розгляду земельних спорів судами Київської області, а також стану виконання постанови спільного засідання Президії Верховного Суду України та Ради суддів України від 7 листопада 2008 р. № 30 "Про стан здійснення судочинства загальними судами Автономної Республіки Крим” заслухано безпосередньо на зборах суддів цих регіонів за моєю участю.

Здійснення зазначених заходів дало змогу підвищити показники оперативності та якості розгляду судами справ, уникнути численних судових помилок, усунути випадки зловживань під час здійснення правосуддя, що в кінцевому підсумку підвищило ефективність судового захисту прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб і держави.

Заходи щодо поліпшення стану справ у судовій системі за моєю ініціативою та/або моєю участю постійно були предметом обговорень на парламентських слуханнях, засіданнях Верховної Ради України під час розгляду конкретних законопроектів, профільному парламентському комітеті, на засіданнях різних робочих органів, утворених Президентом України, на засіданні Кабінету Міністрів України, на з’їздах суддів України, засіданнях Ради суддів України, спільних засіданнях Президії Верховного Суду, президії Ради суддів України та колегії Державної судової адміністрації України тощо.

Крім того, мною ініціювалися та/або активно підтримувалися конкретні пропозиції законодавчого, організаційного, фінансового, матеріально-технічного характеру, спрямовані на покращення ситуації зі здійсненням правосуддя в Україні (зокрема, в частині вдосконалення законодавчого регулювання питань судочинства, статусу суддів, фінансування та матеріально-технічного забезпечення судової системи).

Позитивним результатом зусиль Верховного Суду України та його керівництва щодо поліпшення стану справ у судовій системі є істотне розвантаження місцевих та апеляційних судів, яке відбулося в результаті прийняття 24 вересня 2008 р. Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху”. Цим Законом було змінено підвідомчість розгляду малозначних адміністративних правопорушень на транспорті (порушень правил дорожнього руху). З такою ініціативою я виступив ще у кінці 2006 р., а відповідний законопроект було розроблено у Верховному Суді України і передано Президенту України у 2007 р. У результаті прийняття цього Закону навантаження на місцеві суди суттєво зменшилося. Так, у 2009 р. суди загальної юрисдикції у першій інстанції розглянули 5,9 млн. справ та матеріалів, що на 40,7 % менше, ніж у 2008 р. Згідно з даними Державної судової адміністрації України у 2009 р. до кожного судді місцевого загального суду щомісяця в середньому надходило на розгляд по 102,7 справи та матеріала, тоді як у 2008 р. – 178,9.

2. Звинувачуючи мене в усіх наявних у сфері правосуддя проблемах (у т.ч., треба так розуміти, – і проблемах кадрового забезпечення судової системи), автори Подання вказують на те, що я як Голова Верховного Суду України не здійснював наданого законом права: «вносити подання про призначення та обрання, а також звільнення з посади суддів; вносити подання до відповідної кваліфікаційної комісії суддів про надання висновку щодо можливості обрання або призначення суддів на посади; вносити подання до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про проведення кваліфікаційної атестації суддів відповідних судів та ін. (частина перша статті 50 Закону України "Про судоустрій України") (с. 3).

По-перше, слід відзначити, що реалізація цих прав передбачала технічну участь Голови Верховного Суду України у механізмі кадрового забезпечення судової системи і зводилась до, умовно кажучи, «функції листоноші» – пересилання матеріалів щодо кандидатів на посади суддів загальних судів від Вищої кваліфікаційної комісії суддів України до Верховної Ради України (обрання суддів безстроково), а певний час – від Державної судової адміністрації України до Вищої ради юстиції (призначення суддів на посаду вперше).

По-друге, як Голова Верховного Суду України я сповна реалізовував вказані повноваження, направляючи за призначенням матеріали, що надійшли до Верховного Суду України (після перевірки правильності їх оформлення). Так, з жовтня 2006 р. по липень 2010 р. під час реалізації вказаних повноважень мною як Головою Верховного Суду України до відповідних органів державної влади внесено подання і матеріали: про обрання на посаду судді безстроково щодо 1222 осіб; щодо призначення на посаду судді вперше стосовно 696 кандидатів; про звільнення з посади за загальними обставинами щодо 376 суддів; для проведення кваліфікаційної атестації стосовно 401 судді, у тому числі 21 судді Верховного Суду України (див. додаток № 9).

По-третє, мною постійно (щонайменше 5 разів) направлялися письмові звернення до Президента України та Верховної Ради України з приводу неприпустимості зволікання з вирішенням питань призначення суддів вперше та обрання суддів безстроково. Потреба такого реагування обумовлювалася штучним накопиченням у Секретаріаті Президента України В.Ющенка та профільному парламентському комітеті матеріалів щодо кандидатів на суддівські посади (по 300 і більше), що розцінювалося як умисне перешкоджання відповідними посадовими особами цих органів формуванню суддівського корпусу, упереджене ставлення (вибірковий підхід) до розгляду матеріалів та мало істотні негативні наслідки для здійснення правосуддя.

По-четверте, мною як Головою Верховного Суду України і членом Вищої ради юстиції здійснювалося реагування на грубі порушення суддями законів у формі ініціювання їхньої відповідальності. Так, у 2007-2010 рр. до Вищої ради юстиції мною внесено 20 подань про звільнення суддів за порушення присяги (на даний час 6 суддів, стосовно яких були внесені подання, звільнені з посади судді). У цей же період до відповідних кваліфікаційних комісій суддів мною було внесено 5 подань щодо притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності (4 з них задоволено).

3. Автори Подання звинувачують мене також у тому, що я не забезпечив «вирішення основних проблем у сфері правосуддя» через неналежне виконання такого повноваження Голови Верховного Суду України, як представництво усієї системи судів загальної юрисдикції на міжнародному рівні (с. 2, 3 Подання).

Разом із тим, результати діяльності Верховного Суду України у міжнародно-правовій сфері у період з жовтня 2006 р. по теперішній час спростовують це звинувачення.

Так, у зазначений період Верховним Судом України започатковано (у т.ч. шляхом підписання відповідних угод) та здійснювалося співробітництво з верховними (касаційними) судами 18 іноземних держав.

Головою Верховного Суду України, його заступниками, суддями Верховного Суду України проведено 171 зустріч із представниками іноземних держав та міжнародних організацій. У цей період відбулися робочі зустрічі Голови Верховного Суду України з головами верховних та конституційних судів 11 іноземних держав, головою Асоціації голів верховних судів країн Євросоюзу, Комісаром Ради Європи з прав людини, представником Генерального секретаря РЄ, співдоповідачами Моніторингового комітету ПАРЄ, Головою та суддями Європейського суду з прав людини, координатором проектів ОБСЄ в Україні, експертами РЄ, а також зустрічі (12) з Надзвичайними і Повноваженими Послами іноземних держав в Україні, на яких обговорювалися питання міжнародного правового співробітництва та здійснення судової реформи в Україні.

Було проведено ряд зустрічей з керівництвом та членами Венеціанської комісії, на яких викладено позицію Верховного Суду України щодо ключових положень здійснюваної в Україні судової реформи.

Голова, заступники Голови та судді Верховного Суду України брали участь у багатьох міжнародно-правових заходах, на яких обговорювалися питання співробітництва у сфері правосуддя та вдосконалення судочинства в Україні.

У цей період Верховним Судом України здійснювалося міжнародне співробітництво з судовими установами інших країн та міжнародними організаціями у рамках 12 різних проектів.

У 2006-2010 рр. відбулося 116 закордонних відряджень суддів та працівників апарату Верховного Суду України з метою навчання або ознайомлення з практикою діяльності судів інших держав та міжнародних судових установ ( див. додаток № 10).

Звинувачення у переважно політичному характері моєї діяльності як Голови Верховного Суду України, що призвело
до політизації діяльності Верховного Суду України

Це твердження також є безпідставним і голослівним.

У Поданні йдеться про "непослідовні та діаметрально протилежні за змістом політичні заяви Голови Верховного Суду України” (с. 2 Подання). З цього твердження випливає, що я робив політичні заяви, які при цьому були ще й непослідовними та «діаметрально протилежними». Разом з тим, автори Подання не наводять жодної з таких заяв. Тому що їх не існує.

У Поданні робиться висновок, що "замість вирішення основних проблем у сфері судоустрою, діяльність Голови Верховного Суду України носила переважно політичний характер, що призвело до політизації Верховного Суду України в очах вищих посадових осіб держави” (с. 2 Подання).

По-перше, на підтвердження того, що моя діяльність «носила» "переважно політичний характер”, автори Подання не наводять жодного факту.

По-друге, у Поданні не вказується жодного факту, який підтверджує політизацію Верховного Суду України (зокрема, прийняття Верховним Судом України рішень з політичних мотивів).

Хочу зазначити, що на посаді Голови Верховного Суду України я не тільки не вдавався до політичної діяльності, а робив усе для того, щоб не допустити політики до Верховного Суду України і до судової системи нашої держави. У різний спосіб (офіційними зверненнями, публічними виступами і заявами, ініціюванням розгляду питань на засіданні парламенту, органів суддівського самоврядування тощо) я протидіяв і протидіятиму надалі спробам втягнення судів і суддів у політичне протистояння і політичну боротьбу. Я неодноразово заявляв про те, що політиці не може бути місця у суді. У суді мусить панувати виключно право, а суддя підкоряється лише закону, нікому не підзвітний і при здійсненні правосуддя незалежний від будь-якого впливу (див., наприклад, мою заяву від 14 жовтня 2008 р. з приводу ситуації, що складається в Україні зі здійсненням правосуддя). Мною давалася рішуча відсіч заявам політиків, які дискредитували чи з відвертою неповагою висловлювалися про суд і суддів (на кшталт заяви екс-міністра внутрішніх справ України Ю.Луценка про те, що суддів потрібно загнати "у законне стійло”).

У такій діяльності, крім усього іншого, я керувався рішеннями з’їздів суддів України, Ради суддів України, зборів суддів Верховного Суду України та його Пленуму, які ухвалювалися з метою запобігти політичному втручанню у діяльність судів, і ніхто не може звинуватити мене у непослідовності.

Варто зазначити, що своє негативне ставлення до спроб політичного тиску і втручання в діяльність судів судді Верховного Суду України висловили, зокрема, у постанові Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 р. № 8 "Про незалежність судової влади”, яку я як Голова Верховного Суду України вніс на розгляд Пленуму. У ній, зокрема, вказується на системні факти грубого втручання в організацію діяльності судів органами законодавчої та виконавчої влади, вирішення конкретних судових справ, перешкоджання здійсненню судами правосуддя на визначених законом засадах, тиск на суддів шляхом погроз, шантажу та іншого протиправного впливу, в тому числі у формі прийняття незаконних нормативно-правових актів та правових актів індивідуальної дії, неправомірного використання суб'єктами влади наданих їм повноважень, а також незаконного наділення деяких державних органів відповідними повноваженнями, що посилює залежність від них судів та суддів, тощо.

Принципове ставлення до спроб політичного втручання неодноразово висловлювалося з’їздами суддів України. Так, у своєму Рішенні від 26 червня 2007 р. «Про стан виконання в державі Конституції та законів України щодо забезпечення самостійності судів та незалежності суддів» VIII позачерговий з’їзд суддів України зазначив, що «неспроможність суб’єктів політичного протистояння розв’язувати політичні проблеми належними засобами призвела до масштабного втручання політиків у правові сферу, в тому числі у сферу правосуддя… Очевидним є цілеспрямовані спроби зруйнувати цілісність та єдність судової системи, зробити суд придатком тієї чи іншої політичної сили і засобом певних інтересів».

IX з’їзд суддів України, констатуючи, що «певні політичні сили вдаються до спроб чинити відвертий тиск на суддів, грубо втручаються у здійснення правосуддя», рекомендував Голові Верховного Суду України «й надалі активно відстоювати інтереси суддів, належним чином реагувати на будь-які прояви втручання в їхню діяльність щодо здійснення правосуддя» (Рішення з’їзду від 14 листопада 2008 р. «Про стан організації та діяльності судової влади і виконання рішень VII чергового та VIII позачергового з’їздів суддів України»).

Спільними зусиллями, використовуючи передбачені законом повноваження, нам упродовж тривалого часу вдавалося запобігати політизації судової системи, встановленню над нею політичного контролю, запровадженню зовнішнього керування судами.

Викладене дає підстави для однозначного висновку про те, що ініціювання питання про висловлення мені недовіри позбавлене будь-яких правових підстав, а внесене на розгляд Пленуму Верховного Суду України Подання є фактично і юридично необґрунтованим.

Додатки: на 77 арк.

Голова  
Верховного Суду України В.Онопенко

9 березня 2011 року


  
RSS


Корисні посилання



«HRGH»® Всі права захищені